«Демони» – нова «Вірджинія Вульф» від української режисерки

Якщо у вас є сексуальні фрустрації, то ця вистава змусить про них згадати та вдатися до рефлексії. Можливо під час перегляду, а можливо через декілька годин після вистави у затишних стінах дому. Це «Демони» – нова прем’єра у запорізькому театрі «VIE» режисерки Яші Гудзенко-Тобілевич. Вистава за мотивами класичної п’єси Едварда Олбі «Хто боїться Вірджинії Вульф?» розповідає відому історію під новим кутом зору.

«Демони» починаються ще до того, як глядачі знайдуть свої місця у залі. Актори вже на сцені. Вони танцюють, багато курять та цілуються у підсвіченому кольорами диму. Одна з найперших причин, чому виставу варто побачити наживо –  стильна атмосфера, яка затягує та про яку думаєш навіть через багато тижнів після перегляду. Використовує режисерка Яша Гудзенко-Тобілевич й поєднання різних медіа. Важливу повноцінну роль у виставі, на рівні із театральними засобами , грає відео-робота, яка транслюється на тлі сцени. У відео ми дізнаємося трагічні деталі минулого героїв «Демонів».  

Від «Вірджинії Вульф» у «Демонах» насправді залишилося небагато. Замість уявного сина – син справжній та багато років як мертвий через постійні суперечки та безповідальність своїх батьків. Замість несправжньої вагітності – зовсім інша, проте сильна історія, про жорстоку зраду, підлість та насилля, на яких і намагаються побудувати своє щастя Нік та Хані в інтерпретації режисерки та акторів театру «VIE». Чи то перероблена оригінальна п’єса, чи то куций переклад українською і недосконала сценічна українська мова – помітно, що актори частіше грають російською і репертуар театру говорить про те саме – але ритм «Демонів» час від часу збивається і вистава втрачає увагу глядача. Особливо це помітно напочатку, коли без знання класичної п’єси пересічний глядач навряд чи зрозуміє, що за герої перед ним на сцені.

«Демони» залишають у стані шоку. Робиться це поступово і не лише через відео-відтворення сцен насилля та трагічний розпач, який яскраво передає героїня Олесі Андрушевської. Вистава час від часу переривається, чи то піснями під гітару, чи то монологами, у яких персонаж Андрія Вермана посміхаючись в деталях описує згвалтування. Або героя Ростислава Анасійчука, який матом кричить на глядача і в жорстоких деталях повторює опис сцени насилля.

Сльози, сміх, крик та біль – глядач ніби сам на собі відчуває дію тих психологічних ігор, у які грають один з одним персонажі п’єси. Але коли напруга спадає, залишається бажання пережити виставу ще раз та роздивитися її деталі як можна краще.  

Тетяна Омельченко

Напишіть відгук

Share via
Copy link
Powered by Social Snap
%d блогерам подобається це: